Захід до річниці памяті Тараса Шевченка

9-10 березня український народ кожен рік відзначає роковини народження та смерті Т. Г. Шевченка. Шевченко залишив нам свої неоціненні духовні надбання — твори і світлу добру пам'ять про себе. Він пробуджував любов до своєї Батьківщини, кликав сильних на подвиги, вселяв у слабких надію і віру. 

Про Тараса Шевченка вже написано, розказано, знято, намальовано його портретів, навіть виліплено його скульптур стільки, що ми, здається знаємо про нього все. Однак пам'ятна дата спокушає вкотре спинитися перед величчю генія, вчитатися, вслухатися у його безсмертні вірші, які вже стільки років хвилюють серця українців.

При значній кількості різноманітних матеріалів про Шевченка, його особистість і до цього часу полишається непізнаною. Багато чого в долі Тараса Шевченка залишається недослідженим. Не піддається поясненню той феномен, що будучи за соціальним походженням з самої найнижчої верстви царської Росії – кріпаків, тобто рабів, в нього абсолютно не було комплексу людини якогось нижчого гатунку. Шевченко вільно почувався в будь-якому середовищі, ніколи не зважав на титули і звання присутніх, і навіть більше того: він не те, щоб мав побожливе ставлення до царя, а навпаки, поводився стосовно царської особи якось зверхньо, і навіть з презирством.

Кажуть, коли батько Тараса помирав, то наказував родичам: «Сину Тарасу з мого майна нічого не треба. З нього вийде або велика людина, або велике ледащо. Йому мій спадок ні до чого». Те, що хлопчик дійсно незвичайний було видно, як то кажуть: «неозброєним оком». Адже лише завдяки власному таланту, спочатку – таланту художника, п’ятнадцятирічному хлопчику, сироті, кріпаку,  який був власністю німця Енгельгартда, вдалося звернути на себе увагу таких поважних на той час людей, як митець зі світовим ім’ям Карл Брюллов, придворний художник Веніціанов, автор чудових байок – Євген Гребінка та інші.

Які й викупили майбутнього Кобзаря з кріпацтва за 2500 карбованців.

 

Бунтівна риса характеру і прояви непокори простежується крізь все життя Тараса Шевченка. А яким воно було, його життя, ми з вами згадаємо за допомогою відеоролика «Шевченко: обличчя історії України».

І тепер, коли ми трохи згадали життя Тараса Шевченка, поговоримо про його головну книгу. Шевченків «Кобзар» вийшов у світ майже в день других роковин викупу Тараса з кріпацтва. Це була найсвітліша, найрадісніша доба в житті поета.

Вільний, зігрітий увагою і приязню багатьох поважних людей, навчаючись в Академії мистецтв, він писав тоді своєму братові Миколі: «...велике щастя бути  вільним чоловіком, робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить...»

За традицією, увесь віршований доробок Т.Г. Шевченка називають «Кобзарем», хоча відомо, що так поет назвав лише невелику ранню збірку поезій, яка містила лише вісім його творів.

Ще древні говорили, що книжки, як і люди, мають свою історію. Та, мабуть не знайдеться такої книги, доля якої було б подібна до «Кобзаря». Молодим авторам досить важко пробитися до читача: так було у першій половині 19-го століття, тай взагалі й на сьогодні це так. Тим більш, якщо це поезія, та до того ж, якщо поет пише, скажемо так: «не на зовсім правильнім мові».

Адже царський уряд, а разом з ним і критики, неодноразово виказували своє відношення до української мови: «Язика такого нет, не было и не будет». Та все ж знаходились люди, які були готові витрачати не лише час, а й своє життя для того, щоб зберегти українську мову. Такою людиною був український поет Євген Гребінка, що допоміг Шевченкові видати свого першого «Кобзаря». Гроші на його друк дав полтавський поміщик Петро Мартос (молодий Шевченко малював його портрет). Євген Гребінка допоміг Тарасу впорядкувати рукописи до видання і збірка шевченкових поезій під назвою «Кобзар, малороссийские песни и стихотворения» надійшла до цензурного комітету.

Є.Гребінка залучив до розгляду «Кобзаря» прихильного до Шевченка цензора Петро Корсакова, бо прагнув провести рукопис крізь цензуру з найменшими втратами. І він не помилився - ліберальний цензор того ж дня підписав збірку до друку. Він не став калічити шевченківських творів, за що мав би поплатитись: у травні 1847 р. цар Микола І у своїй доповіді про заборону «Кобзаря» пропонував винести сувору догану цензору, який допустив збірку до друку. Однак покарати того було вже не можливо, бо на той час Петро Корсаков вже помер.

Тираж першого видання «Кобзаря» навряд чи перевищував тисячу примірників.

Продавали книжку по карбованцю сріблом за примірник. Наклад розійшовся надзвичайно швидко.

Зараз в архівах і музеях можна натрапити на рукописні списки з «Кобзаря», адже, не маючи змоги купити цю збірку, люди її переписували.

Поява «Кобзаря» стала подією. Жодна з попередніх українських книжок не привертала до себе такої виняткової уваги.

Тарасу було 26, коли вийшов друком перший «Кобзар», який зробив його загальновідомим поетом.

З цієї невеликої книжечки й почалося його сходження до вершин. Дехто вчився української мови тільки для того, щоб читати і розуміти Шевченка. Коли Шевченко у 1843 р. відвідав Україну, якої не бачив майже 15 років, на його честь влаштовували прийоми та бенкети, вшановували як відомого художника, знаного поета. Тарас прощався з Україною 15-літнім хлопцем-кріпаком, а тепер їхав вільним, у ореолі слави. У Шевченка з’явилося багато впливових друзів, які почали приймати його ледь не за рівного собі. Безрідний сирота вибився в люди... І міг би прожити довге щасливе сите життя…

Як би міг пристосовуватись. Але Шевченко не міг, він був українським поетом у царській Росії, де української мови, згідно з постановою уряду - «не  існувало». Він ні за які коржики чи тульські пряники ніколи не йшов на будь- які компроміси зі владою, виховуючи своєю непоступливістю, особистим мужнім прикладом, почуття національної гідності у цілого свого народу.

Шевченко оспівував у своїх творах добу козацтва, коли Україна боролася за свою незалежність.

Поет писав революційні вірші, які відкрито закликали народ до бунту. Тож розплата не змусила себе чекати. Як ви знаєте, поет був заарештований і засланий до Оренбурзького корпусу рядовим солдатом на 10 років без права писати і малювати.

Та не писати Шевченко не міг. Він писав, ховаючись від унтерів і офіцерів, тікаючи від усього світу в степ, за вали, на берег моря. Писав ночами, при світлі місяця, на випадково знайдених шматках обгорткового паперу, оцупком олівця, хтозна-як добутого.

Після арешту Шевченка його «Кобзар» став забороненою книгою, усі знайдені примірники були вилучені. Отож, «Кобзар» 1840 р. книга на сьогодні дуже рідкісна навіть для музею.

Коли Шевченко по десятилітньому засланні завдяки допомозі своїх впливових друзів повернувся, нарешті, до Петербургу, то його повернення вітали усі прогресивні сили країни. Оповитий ореолом борця - мученика, він викликав велике захоплення, особливо у молоді. Але з заслання він повернувся з тавром «неблагонадійного». В Росії його твори були заборонені, тому його наступна книга була надрукована у Німеччині під назвою «Новые стихотворения Пушкина и Шевченко». 

А ось така маленька книжечка вийшла друком у Женеві.

З нетерпінням Тарас чекав появи нового видання «Кобзаря» в Україні, адже, хоча він довгий час перебував у Росії, душею він ніколи не забував рідної країни і у своїх віршах писав саме про неї.

Та для того, щоб «Кобзар»  вийшов на Україні,  треба було пройти через усілякі цензурні перепони. Справа про дозвіл друкуватися тягнулася більше року. З творів геніального поета викреслювали рядки, вирізали цілі шматки. 

Зокрема, поезію «Думи мої, думи» було скорочено вдвічі. Пройшовши через всі тенета цензури, книжка значно потоншала. Надруковано було більш шести тисяч примірників. Це було єдине видання, що дало поетові хоч якийсь прибуток. То була остання прижиттєва збірка поета.

Та життя славетного «Кобзаря» продовжувалось і після смерті поета. Його твори були широко відомі, незважаючи на те, що до революції  цензура не пропускала до друку майже половину шевченкових творів. Вони могли з’являтись тільки за межами Росії. І - навіть вже в радянські часи 40-50 років тому деякі твори не включали у зібрання поета, вважаючи їх надто патріотичними, надто українськими, що тоді мало назву «український буржуазний націоналізм». Нині ж усі цензурні спотворення та і редакторські переробки усунуто. Твори цієї збірки перекладено на понад 140 мов світу, зокрема на японську, китайську, і, навіть, на тамільську, якутську, удмуртську, циганську. Ми навіть добре й не знаємо, хто такі ті удмуртці чи тамільці, а вони, проте, знають нашого українського Кобзаря.

Бо ідеї, проголошені у поезіях Шевченка, цілком актуальні і у сучасному суспільстві.  Це ідея спільності всеслов’янської. Шевченко писав:

І сьогодні його поезії покладають на музику й переспівують, надаючи їм нового значення. Так,  український музичний гурт зі Львова «Хочу ще!» переспівав Шевченківський вірш «Тополя», присвятивши свій витвір усім захисникам України, що загинули в зоні АТО.

ZenBerry – музикальна група з Київа  нещодавно переспівала шевченків вірш «Думи мої, думи».

Читаючи Шевченка, слідуючи його заповітам, ми багато чого можемо в нього навчитись.